Спілкуватись із дітьми, креативити та відкривати нові школи – про це та інше в інтерв’ю з Олександрою Нагірною

Олександра Нагірна, більше відома як Леся, не так давно була вчителем дизайну у Школі вільних та небайдужих. Тепер вона – одна із засновниць Школи мистецтв при Школі Вільних та небайдужих. Леся керує напрямком дизайну.

До речі, Школа мистецтв офіційно відкрила свої двері для всіх бажаючих 15 квітня.

Леся погодилась розказати нам трохи про свій досвід, Школу мистецтв та про плани на майбутнє.

Як ти зрозуміла, що хочеш працювати з дітьми і вчити їх саме дизайну?

Я завжди малювала на полях зошитів на математиці, на фізиці… Так і зрозуміла! 🙂

Взагалі-то, спочатку я мала бути медиком. Потім – німецьким філологом. Але в результаті сказала, що хочу малювати і стати дизайнером.

Одразу скажу, я не хотіла бути художником, тому я є дизайнер і за освітою, і за покликанням.

Тоді ж, в старших класах, я почала займатись з дітками.

А ти вміла малювати на той момент?

Так, я ходила в художню школу 8 років. Але тоді це було просто для розваги, я не думала, що це стане справою мого життя.

І тоді, до речі, я побачила різницю у вчителях. Коли є прикольний і на противагу такий собі вчитель. Коли я, відповідно, малювала дуже круто і багато, і, навпаки, закривалась від усіх і всього.

Чого медик і філолог – таке різне?

Медик – бо в мене сім’я лікарів. І з дитинства всі думали, що я буду лікарем. Але мені здається, що це таке особливе покликання, ти мусиш це любити, не боятися, можеш спокійно прийти з канапкою, наприклад, у музей аномалій. А якщо в тебе щось викликає дискомфорт – то вже не є добре.

Я вважаю, або бути дійсно хорошим лікарем, або не бути ним взагалі.

А чому філолог?

Я навчалась у німецькій школі, їздила в Німеччину на практику. Але потім вирішила, що у Німеччині все німці, і ще одного такого як я, не треба.

Тоді, власне, я і вирішила, що піду в Академію мистецтв на графічний дизайн.

Важко було поступати?

Мені – не важко, бо у мене був такий характер – якщо запланувала, то вже знала, що точно так і буде.

Чого «був»?

Бо коли дорослішаєш, з’являється страх, хочеться перестрахуватись.

А тоді такого не було, я була максималісткою. Як маєш якісь плани в голові, то мусиш їх обов’язково реалізувати. Зовнішні обставини тоді взагалі не враховувались. Що хтось переживає, що нема знайомих в Академії – я взагалі тоді про це не думала. Я була егоїстичною і бойовою.

Як щодо першого робочого досвіду? Коли і що то було?

Я багато, де працювала. Я роздавала буклети на вулиці. Я працювала в жіночому магазині одягу продавцем-консультантом і зрозуміла, що це не моє. Працювала на різних фірмах графічним дизайнером.

Але найперша моя робота була ще у старших класах – я тоді працювала з дітками.

Пам’ятаю, що дуже хотіла працювати. Для мене це як норма, ти мусиш заробляти і не брати ні в кого грошей. Що ти собі заробиш, те і будеш мати. І я почала вчити маленьких малювати, хоча сама ще вчилась у старших класах.

Як зрозуміла, що хочеш віддавати свої знання саме дітям?

Я завжди любила дітей, особливо малесеньких. Мені це легко вдавалось. А потім, вже трохи старшою, я зрозуміла, що далеко не всім легко з ними.

А я ж, навпаки, фанатіла від них. І до того ж, я почала згадувати, як мене вчили, і як не завжди вдавалось так, як хотілось. І тоді я почала отримувати задоволення від того, що я створюю їм атмосферу для росту, показую, що можна і так, і сяк.

Чим тобі особисто відрізняється Школа вільних та небайдужих від інших шкіл, в яких ти працювала?

Тут є можливість для розвитку не тільки дітей, але і вчителів.

Коли поставити якісь рамки в роботі і ти не бачиш, що ти там будеш робити через два роки, то я би так довго не змогла працювати.

А в Школі вільних та небайдужих ти завжди можеш дати пропозиції і їх завжди вислухають. І, можливо, допоможуть реалізувати.

От я тут вже 2-й рік. Ми починали взагалі з пари уроків дизайну, а тепер вже відкрили Школу мистецтв. І саме Школа вільних та небайдужих дала мені таку можливість.

Як думаєш, куди далі буде рухатись Школа мистецтв?

В інші школи… Прикольно, коли Школа мистецтв буде для всіх діток.

Які ще напрямки маєте в Школі мистецтв, крім дизайну?

В нас ще є театр, музика, фотографія, варто також виокремити фешн-дизайн. Ми почали з більш узагальненого, але плануємо далі розвиватись.

А хто може прийти до вас на навчання?

Будь-хто! Ми приймаємо людей від 3-х до 93 років.

Маєш якусь пораду для наших працівників?

Я маю пораду одну для всіх, не тільки наших працівників – то спокій.

То точно треба всім! Але як його досягти?

То вже в кожного свої методи і секрети. Але коли заходиш до дітей, ти маєш бути спокійним. Усі негаразди треба лишати за дверима класу, адже дітлахи все відчувають.

І ще треба віддаватись тому, що робиш, на повні 100%!

Що ти робиш, коли заходиш в клас, а там всі кричать, б’ються, тощо?

Ти маєш звернути на себе увагу, що ти прийшов, і в дружньому тоні запропонувати розсістися. Плеснути 3-4 рази у долоні, щоб усі відреагували на тебе. Але важливо, щоб усі зреагували.

Якою ти себе бачиш на пенсії?

Спортивною, з паличками для ходьби, а не з паличкою. По горах буду ходити. А ще дуже хочу сиве волосся мати. Не хворобливою, не хочу ні для кого бути обузою. Такою собі незалежною бабулькою. 🙂

А чим займатимешся?

Я буду займатися програмою з дизайну. Бо воно таке, в ньому можна розвиватись і розвиватись. Ідейно воно не закінчується, бо ти ростеш і в тебе змінюється світ.

Кожного разу я придумую щось нове і воно набирає масштабів. Це буде цікавим і далі.

Може, я зроблю якийсь клуб для людей похилого віку…

Залишити коментар

Ваша е-пошта не буде опублікована Обов'язкові полі позначені. *

Схожі новини

У серці має бути бажання служити, – Павло Федорченко, офіціант в «Найдорожчій ресторації Галичини»

Павло – дуже різностороння людина. Він починав свою кар’єру ландшафтним дизайнером під час навчання в університеті. Але в результаті захотів працювати офіціантом у !FEST. Адже «служити – це найкраще, що ти можеш зробити». Що ти любиш у своїй роботі? В…

Як поєднувати археологію та керування магазином – інтерв’ю з Ярославом Бриком

Цього тижня знайомимо вас із Ярославом! Він керує магазином “Два кроки від хати” на Личаківській, 112. Його суперсила – пам’ятає кожну дрібничку. А ще він професійний археолог і обожнює грати в футбол.