Марина Медведєва – наша сувора, але при цьому завжди усміхнена, вартова санітарії у Холдингу емоцій !FEST.
Вона весела, активна, може підтримати будь-яку розмову. А її суперсила – неабияка цілеспрямованість. А ще в дитинстві Марина мріяла бути патологоанатомом!
Всі, хто спілкується з Мариною, заряджається позитивом на цілий день. Але якщо ти раптом спробуєш не дотриматись санітарних норм, краще тікай! 😉
Як ти перебралась із Харкова аж у Львів?
Насправді, тут жив мій вуйко, і десь з 98-го року батьки відправляли мене на канікули до Львова. Тоді в мене вперше з’явилось бажання жити у Львові. Я сказала мамі, що як виросту, то переїду в це місто.
Ну так і сталось… Правда, ми ще й не зійшлись ментальністю із Харковом. Хоча я закінчила університет там, вийшла заміж, мій чоловік корінний харків’янин…
Сам переїзд був трохи дивним 🙂 Ми обоє звільнились, зібрали усі речі, продали квартиру – і це все за 8 днів. З собою у Львів забрали мого рідного брата. А потім через рік перетягнули ще і кумів.
Твій чоловік теж працює у !FEST? Як так сталось, що потрапили саме в наш Холдинг емоцій?
Ну ми до того в Харкові теж працювали у сфері обслуговування. Тому, як переїхали, обрали !FEST. Фактично, знайшли оголошення і прийшли. Причому першим почав працювати мій чоловік, а я вже прийшла в Холдинг пізніше.
Хоча, насправді, з цією компанією я була знайома раніше. Ще коли ми жили у Харкові, відкривалась там Львівська майстерня шоколаду. І я дуже хотіла там працювати, але мене не взяли. Точніше, пропонували посаду офіціанта, а я хотіла бути асистентом менеджера. І я тоді сказала, що все одно буду працювати в !FEST. Ну, власне, так і сталось.
А чим !Fest так припав до душі?
Всі заклади, в яких я до того працювала були дуже шаблонні: стандартний сервіс, стандартна карта напоїв, плюс-мінус стандартне меню. І я пам’ятаю, як вперше потрапила в Криївку! Це був шок! Все було інакше, все було так сумбурно, незрозуміло. Як взагалі може працювати такий заклад?! Це не вкладалось в голові, але і зачаровувало одночасно.
Скажи, будь ласка, а це ти придумала, що необхідно проводити тренінги по санітарії для всіх працівників?
Це не я придумала. В нас є наш консультант, наш ментор щодо санітарії, Жан-Клод Гена, і він, в принципі, перший, хто сформував основні вимоги у навчальний варіант. Він мав презентацію і на школі менеджерів (яка у нас колись була) він особисто навчав їх цим основам. І коли я прийшла, то теж вчилась по цим матеріалам.
І от виникла ідея, щоб я прочитала лекцію з санітарії. Для мене це був виклик, абсолютно щось нове. І я, звісно, спробувала.
Моїми першими слухачами були Оля Матлак, Світлана Герасімова, Наталая Мазяр і Жан-Клод. Але я настільки захопилась, що на 3-й годині мого безперервного монологу Жан-Клод просто вийшов з аудиторії. 😉 Одним словом, перша моя презентація не вдалась, але я ввійшла в раж і зрозуміла, що це моє. Після цього я скоротила свої матеріали, доопрацювала і почала представляти нашим працівникам.
До речі, годинник у тренінговому центрі встановили саме через мене. Я настільки захоплювалась розповідями про санітарію та пожежну безпеку, що абсолютно втрачала лік часу 😉
Судячи з усього, ти дуже цілеспрямована людина?
Ти знаєш, розкажу одну історію. Моя мама працювала в школі. І от, коли мені було 5 років, я прийшла на роботу до мами і побачила дошку, де висіли фотографії золотих медалістів. Мені тоді так сподобалась та дошка, що я сказала мамі і бабусі, що моє фото теж буде висіти тут. Ну, в результаті, не зважаючи на бунтарський підлітковий вік, погану поведінку, я все-таки змогла закінчити з медаллю. Але в першу чергу саме мама з бабусею весь час не давали мені забути, що я дала таку обіцянку, вони мене підштовхували і підтримували.
Є щось, чим ти захоплюєшся?
О, я колись ходила на клас скрипки в музичну школу. Правда, збиралась я на фортепіано, але місць там не було, тому довелось зайнятись скрипкою. Я чемно відівчилась усі класи, здала випускний екзамен, склала скрипку у футляр і з того часу більше не брала її до рук. Але, напевно, все-таки музична школа дала своє, в мене був шалений потяг до музики. До того ж, я ходила в театральний гурток.
Одного разу був такий казус, мені було років 8. У мого рідного брата в кімнаті висів постер Курта Кобейна. І він став моїм другом 😉 Я з ним обговорювала, як пройшов мій день, ділилась таємницями. І колись я йому розказувала, що як виросту, то поїду до нього на концерт. Тоді я ще не здогадувалась, що він помер. І брат наді мною посміявся і сказав, що я ніколи не побачу Курта вживу, бо його вже нема. І це тоді справило на мене неабияке враження. Після того я почала слухати його гурт. Вже у підлітковому віці з’явилось бажання бути подібною до своїх кумирів. Потім я зустріла свого майбутнього чоловіка. Я була вже студенткою, а він ще школярем. Він мав свій гурт, а мені дуже хотілося співати.
Саме тоді ми зібрали перший спільний гурт, який називався «Кворум». Нещодавно передивлялись старі відео, так натішились. 🙂
А пісні самі придумували, чи грали запозичені?
Так, автором першочергово був Олексій. Я пробувала сама писати, але, на жаль, це не моє. А в нього тексти лились від серця. Та й музику він теж писав.
Тоді якраз виникла потреба у бас-гітаристі. І в якийсь момент він прийшов до мене з бас-гітарою і сказав: «Я думаю, що ти можеш». І почав мене вчити. То було не навчання, а справжня муштра, але в результаті все вийшло. 🙂
А зараз, у Львові, маєте гурт?
Зараз… як хобі… Гітара стала нашим членом родини, вірніше усі гітари. 🙂 Але з гуртом тут не склалось. Ми пробували, коли тільки переїхали. Але щось не пішло. Напевно, втратилась мрія, точніше вона змінилась.
А яка зараз мрія?
В мене є професійна мрія. Моя діяльність мене захопила! Вона охоплює багато аспектів, в тому числі і медицину. А я свого часу дуже хотіла поступити на медицинський, якщо точніше, то я хотіла бути патологоанатомом. Це все сталось через один випадок в дитинстві.
Моя мама везла екскурсію одинадцятикласників в анатомічний музей в Харкові. Це був вихідний і не було з ким мене залишити, тому мама взяла мене з собою.
Мені тоді було 12, і тому в сам музей мене брати не хотіли. Я мусила чекати в автобусі. Але я не була дуже вже чемною, тому таки прошмигнула на екскурсію з іншою групою.
В музею було цікаво, але коли нас завели на розтин… Показували, як вже забальзамоване тіло починають розбирати на окремі органи… От тоді почалось найцікавіше 😉 Пам’ятаю, розкрили грудну клітину, лікар дуже цікаво розказував про будову організму. І мене, малу, це все сильно вразило, то ж я вийшла на передній план і почала задавати лікарю питання. Отут мама мене і побачила 🙂
Тож медицина – була однією з моїх мрій, яка, на жаль, так і не здійснилась. Я не змогла поступити в медичний, але потрапила в харчовий. В результаті все одно маю дотичність до медицини, хоча й опосередковано.
До речі, це була моя ідея зробити обов’язковий контрольований медичний огляд для наших працівників. І мені це все дуже цікаво, спілкування з лікарями, дослідження хвороб різних.
Так от, повертаючись до питання мрії, зараз я мрію відкрити власну лабораторію!
А якщо говорити не про роботу, то я мрію потрапити в Африку, у цей найбільш епідеміологічно ризикований регіон. Я би хотіла допомогти там щось змінити, поліпшити воду, поліпшити харчування.
Якою ти себе бачиш в старості?
В старості? Ми колись жартували на цю тему 😉 Я би хотіла продати усе майно, яке маю, і поїхати на якийсь острів, побудувати якесь бунгало і закінчити своє життя якнайдалі від цивілізації, без телефону, телевізору, інтернету. Вирощувати та здобувати собі їжу і так далі.
Скажи, будь ласка, ти змінюєш світ?
Так, однозначно! Після моїх лекцій багато людей говорять, а я і не знав/ла, а тепер буду. Навіть ті люди, які не лишаються в нас працювати, а йдуть далі, вони. елементарно, миють руки, отже попереджають розвиток і передачу хвороб. Вони передають інформацію далі. Вони звертають увагу на організацію пожежної безпеки в приміщеннях, в які заходять. Це все їм корисне. Тому так, я однозначно змінюю світ!
