Сажотрус з Дому легенд

Кінець січня. Ранок четверга. Я сиджу за касою на першому поверсі «Дому легенд». Тут в нас магазинчик з сувенірами. Людей нема, бо вже по святах, тому я в обіймах з «дуйчиком» (бо холодно) гризу крекер і чекаю, коли закінчиться моя зміна.

Вже майже друга година, крекер закінчився, а я далі сиджу у тій же позі за касою. І тут чую – хтось заходить. Надіюсь побачити якесь знайоме лице, щоб хоч перекинутись двома словами. Нарешті мені пощастило, бо крім туристів в магазин зайшов пан Ігор, наш концептуаліст. Він вітається, дістає цукерку з кишені і дає її мені. Так він робить кожен день. До речі, цукерки завжди різні. Навіть цікаво, де він знайшов магазин з таким великим їх вибором. Пан Ігор пішов переодягатись. Можу посперечатись, що люди, які побачили його без костюма, навіть не здогадуються, що за кілька хвилин вже проситимуть його зробити з ними селфі.

Я через свій «хронічний недосип» весь час потягуюсь за касою. В цей час заходить пан Ігор в костюмі сажотруса, сміється і каже:
– Мікаби?

Я за інерцією теж сміюсь і нічого розумнішого не видаю, ніж:
– Що?!
– Потім розкажу, нагадай мені.
– Добре.

Десь за дві години пан Ігор знову зайшов в магазин, люди якраз повиходили, тому я сказала:
– Ну, розказуйте, Ви просили нагадати.
– Коли ти потягнулась, я згадав історію про маленьку дівчинку: сидить та дівчинка вдома, їсть, а потім встає, потягується і каже:
«Мікаби!» Мама не розуміє і запитує: «Може, «молочка би?» А мала далі: «Мікаби, мікаби!». Так мама і не розуміла нічо, аж поки не прийшла в садочок за дитиною трохи раніше, ніж завжди. Вона стоїть і бачить: всі діти їдять, а з ними і їхня вихователька, вона якраз доїла, потягується на стільчику і каже: «Мужика би!»
– Ахахаха, Ви як завжди вмієте розвеселити.

Що там сьогодні, не холодно стояти? Я тут з «дуйчиком» мерзну, уявляю, як Вам важко на вулиці.

– «Важко» нема. Якщо я тут стою, то ще не важко. Я собі люблю говорити з людьми, дехто приїжджає до нас кожного року, а дехто й по кілька разів на рік. Я завжди розказую їм, що скоро наше місто Львів буде найкращим містом в Європі!
– То точно! До речі, завжди хотіла запитати, як Ви знайшли ту роботу і ким працювали до того.
– До пенсії я був керівником меблевого цеху. Ми робили меблі для усієї радянської і української еліти. Знаєш хто такий Щербицький?
– Неа
– Перший Секретар ЦК КПУ. Йому ми робили меблі, навіть Чорноволу робили. До речі, працював я з Андрієм. Ти його знаєш – наш кат. Він і покликав мене на ту роботу.
– А Ви тільки в «Домі легенд» працювали, чи до того ще десь?
– Я раніше працював у музеї «Арсенал» – там був ринок вуличної їжі, потім мене зауважив менеджер «Дому легенд» і запросив працювати там. Їхній концептуаліст тоді захворів, тому йому треба була заміна. Я трохи постажувався, здав атестацію і чекав, поки мені пошиють костюм, щоб я міг працювати. Але потім подзвонили і сказали, що концептуаліст, пан Орест, помер… Мене терміново викликали на роботу, то був період травневих свят, коли дуже великий потік гостей. І ось вже півтора року я працюю по 5 днів в тиждень, бо напарника мені не можуть знайти.


– Може, просто неможливо знайти Вам заміну. Це ніби комплімент.
– Я розумію, моя робота як в артиста, я маю увесь час розмовляти з людьми і грати свою роль. Дехто приходить, попрацює день, а потім каже: «Не моє». Бо важко, не варто показувати людям, що у тебе щось сталось. Треба завжди мати хороший настрій.
– Пане Ігоре, як же Ви перші дні працювали, якщо форма ще не була готовою?
– Я мусив якось викручуватись. Різне вигадував. Поки не було костюма, я одягав плащ з пришитими ґудзиками, щоб мій одяг хоч трохи нагадував одяг сажотруса. Зараз маю нову форму, недавно ледь не спалив її, коли на мене перекинули свічку. Добре, що зараз холодно, а я тепло одягнутий, тому вогонь не пошкодив шкіру.
– Ого, навіть не знала, що у Вас така небезпечна робота.

Тут в «Дім легенд» хтось зайшов, і я почула як ще з порогу якась панянка запитує: «А гдє іх трубачіст?». Пан Ігор почув, що прийшли по його душу, не розгубившись, заговорив до неї:
– Пані, потріть ґудзики і буде Вам щастя! Ходімо на двір, там спробуєте «сажу»!

Вони вийшли, а я лише побачила з вікна веселі обличчя туристів, яким пан Ігор наливав «сажу» і розказував як чистив димарі в їхньому рідному місті. Кому-кому, а йому точно не треба грати роль «доброго та життєрадісного», він таким і є в житті як для своїх, так і для тих, кого перший раз бачить.

Пройшло хвилин десять, а я чую, що хтось стукає у вікно. Дивлюсь, а там пан Ігор сміється і потягується…

Related articles

Сьогодні в об’єктиві Мазох-кафе та Мазох-готель

30 листопада відбулося відкриття Мазох-готелю та ревідкриття оновленого Мазох-кафе. Мазох-кафе та Мазох-готель – це простір на межі літератури й того, що кожен уявляє собі під терміном «мазохізм». Концепція готелю та кафе натхненна Леопольдом фон Захер-Мазохом, найвідомішим львів’янином у світі. Для…

Як поєднувати непоєднуване: історія трубача з оркестру «Правди», який став обліковцем в «Авіації Галичини»

Сьогодні пропонуємо ще одну історію розвитку людини, що почалася саме під час карантину. Вадим Попович уже шість років грає в оркестрі Театру пива «Правда». Вадим закінчив Львівську консерваторію. Але ще на другому курсі почав працювати в «Правді» трубачем. Одягом Вадим…

Спілкуватись із дітьми, креативити та відкривати нові школи – про це та інше в інтерв’ю з Олександрою Нагірною

Олександра Нагірна, більше відома як Леся, не так давно була вчителем дизайну у Школі вільних та небайдужих. Тепер вона – одна із засновниць Школи мистецтв при Школі Вільних та небайдужих. Леся керує напрямком дизайну. До речі, Школа мистецтв офіційно відкрила…